 |
Ірина Василик
| Регіон становлення: | с. Озеряни, Борщівський район, Тернопільська область |
| Регіон проживання: | м. Київ |
| Вік: | 30 |
| Основна сфера діяльності: | — |
| Досягнення: | Закінчила з відзнакою школу (золота медаль), Малу академію наук України (диплом ІІ ступеня), стаціонарну аспірантуру. Захистила дисертацію в Національній академії наук України, яка визнана експертами найкращою дисертацією 2007 року з досліджуваного періоду. Пройшла стажування в одному з кращих європейських вузів та у парламенті України. У громадській діяльності була радником начальника обласного управління освіти і науки з молодіжних питань; співзасновником молодіжного літературного товариства, видала дві власні поетичні збірки; катехитом молодіжної спільноти; головою оргкомітету всеукраїнського конкурсу письмових робіт з історії Державного Прапора України та круглого столу; членом оргкомітету всеукраїнського конкурсу духовної пісні «Аскольд-фест». |
Із есе
Усе наше життя складається зі служіння. Різнопланова щоденна праця – це служіння Богові та Україні. Моє щоденне служіння має кілька напрямів:
1. Служіння професійне, яке включає в себе наукову та викладацьку діяльність. Як і до сьогодні, надалі буду займатися науковою розробкою актуальних питань політичної та економічної історії України, релігієзнавства, педагогіки. Координувати і організовувати наукову роботу вузу. І надалі буду сіяти добре і вічне студентам, нести їм свої знання, ділитися своїми вміннями і навичками.
2. Служіння духовне. У моєму випадку воно відбувається через катехитичну працю у молодіжній спільноті, яка передбачає постійну роботу над собою задля особистого духовного зростання і вдосконалення, через поетичне слово, через спів у вокальному ансамблі, через організацію пісенного конкурсу тощо. Різниця між хобі і духовним служінням в тому, що перше – задля власного задоволення, друге – задля добра інших людей і розвитку суспільства. Хобі не завжди передбачає результат, служіння ж спрямоване на результат.
3. Служіння громадське. Буду продовжувати працювати над проектом з історії Державного Прапора України, в рамках якого мрію об’єднати усіх, хто цікавиться цією темою, і дослідити прапори різних українських родів, військових формувань, державних інституцій, разом укласти фахову книгу з історії цього державного символу та, головне, повернути українські прапори з архівів різних держав до України, адже це є наше надбання, наша національна спадщина. Особливо мене болить стан викладачів, науковців та молодих вчених в Україні. Я вірю, що у недалекому майбутньому в Україні професія викладача, науковця, набуде більшої популярності і буде гідно пошанована суспільством. Знаю, в українських науковців високий інтелектуальний потенціал і основне завдання – його зберегти й дати можливість розвиватися. І тоді ми, використовуючи усі знання, уміння й досвід, дійсно зможемо вивести країну на нові наукові рубежі. Особисто я до цього докладу усіх зусиль.
