|
Олександр Лозовицький
| Регіон становлення: | Сумська область, місто Конотоп |
| Регіон проживання: | Київ |
| Вік: | 40 |
| Основна сфера діяльності: | керівник Центру молодіжної політики, Міністерство України в справах сім"ї, молоді та спорту |
| Досягнення: |
Результати науково-педагогічної діяльності – вихованці переможці та призери обласних предметних олімпіад 1992-1994 рр. з “Історії України” (Сумська обл.) та Всеукраїнської олімпіади 2003 р. з предмету “Політологія”. |
Із есе
|
Досвід незалежного державотворення свідчить, що в часи, коли Україна стоїть обличчям до Європи, напрочуд болісно відчувається відсутність всеоб’єднуючого державотворчого процесу. В цьому контексті великого значення набуває функціонування суспільства, як генератора майбутніх звершень нації, що знаменує системну модернізацію в індустріально-технологічному дусі. Як новий лідер України планую сприяти вдосконаленню державно-політичної системи, зміцненню влади, верховенства права, необхідності порядку та злагоди, збереженню традиційних цінностей, сприяючи прогресу та вирішенню великих економічних завдань за сучасних умов глобалізації. Якщо я переконаний, то буду добиватися окресленої мети, вкладаючи в її досягнення всього себе, навіть якщо відчую, що все проти мене і земля нестабільна під ногами. Саме в цьому полягає місія мого лідерства. Україна має стати організованішою, ефективнішою, енергійнішою, а ніж інші країни регіону. Якби Україна змогла б вийти на рівень загально поширений у країнах першого світу стандартів громадської та особистої безпеки, охорони здоров’я, освіти, телекомунікацій, транспорту і обслуговування, то вона би стала базою для підприємців та інших професіоналів державного прогресу. Ми повинні повірити в нашу молодь, в її енергію, чесність та інтелект. Водночас, маємо створити для інвесторів можливості працювати успішно і прибутково, попри обмеженість внутрішнього ринку і природних ресурсів, вкладати кошти в галузі можливих технологічних проривів, але диверсифікували ризики. Характерною рисою державотворення має стати перевага національних інтересів над політичними, ідеологічними, економічними та багатьма іншими. Пріоритетне значення в даному процесі я віддаю національній ідеї, сучасне тлумачення якої включає відданість нації власним інтересам через виняткову форму – ідеологічну зверхність. Вона є втіленням національної самосвідомості та самоідентифікації але акцент робиться на пріоритетності певних цінностей, єдності й солідарності нації, національній державності. Складається з чітко сформульованої мети, з образу ідеалу, до якого прагне національна воля, з мотивів та думки, що надає почуттям якісно означеної форми. Проте вищим виявом національної ідеї є розуміння політичної мети нації, її прагнення до ідеального самовлаштування – в господарській, духовній і культурній сферах, у соціальному устрої. Ця ідея, як правило, грунтується на вираження національної волі через сильного лідера і групу ентузіастів, організованих в партію. Виконавча влада не повинна залежати від парламенту, що єдність, згуртованість і внутрішня дисципліна уряду повинні бути священними, інакше керівництво держави швидко стане неспроможним і нечинним. Саме глава держави повинен брати до уваги загальний інтерес у своєму виборі урядових осіб, враховуючи орієнтацію парламенту. Він повинен бути третейським суддею, що стоїть над політичними обставинами буденності, виконуючи цю функцію звичайним порядком у кабінеті або в особливо складні періоди доручити нації прийняти своє суверенне рішення шляхом виборів. |
Крім цього, українським виборцям не притаманні традиційність, поштивість і прагматизм. Вони віддзеркалюють глибші соціальні розбіжності та підтримують більш крайні політичні партії. Внаслідок в країні з’явилася надмірна кількість політичних партій. А чим енергійніше і неслухняніше політичне суспільство, чим численніші фракції на політичній сцені, тим неспроможнішим стає уряд. Саме такому суспільству дуже важливо мати могутню і дієву владу, в якій і відчуває нестачу Україна. Так для України актуальною є орієнтація на компенсацію фінансово-економічної слабкості за рахунок активізації зовнішньої політики шляхом маневрування на міжнародній арені та максимального використання політичних, моральних та інших резервів, які в змозі дати державі вплив більший від того, на який вона могла би розраховувати завдяки своїм наявним матеріальним ресурсам.



